Є люди, яких не завжди помічають одразу. Вони не кричать про свій біль і не носять війну напоказ. Але серце впізнає їх безпомилково. Саме про таких ветеранів — тих, кого ми відчуваємо серцем, — це есе Уляни Винник. Текст «Олег Ціздин. Крайній у боротьбі за памʼять» — не лише розповідь про конкретну людину. Це спроба зберегти внутрішній фронт пам’яті, де триває тиха, але невпинна боротьба: за сенс пережитого, за право не бути забутим, за людську гідність після війни.Уляна Винник говорить делікатно й чесно, залишаючи простір для тиші — тієї, в якій народжується справжнє співпереживання. Це есе запрошує читача не просто прочитати, а зупинитися, вдивитися й почути тих, хто продовжує воювати за пам’ять — уже без зброї, але з не меншою силою. ( Петро Олар-редактор радіо «Українська хвиля з Європи») ОТГ, у якій проживає Олег, була утворена у 2017 році. Вона складається з одного селища та п’ятнадцяти сіл. Тут майже кожні два місяці з’являються «двохсоті». Буває так, що в морзі — черга, і доводиться чекати, аби Олег забрав загиблого додому, до рідних. Він заходить у морг не вперше, але щоразу — ніби вперше. Повітря там холодне не лише температурою, а й тишею, в якій застигають недоказані слова й нездійснені плани. Він дивиться на тіло і бачить не «двохсотого» — він бачить побратима. У грудях стискає так, ніби броня стала замалою. Є біль — глухий, знайомий. Є злість на війну, що забирає найкращих. Є тиша всередині, де вже немає слів — лише обовʼязок.
.
Через місяць після початку повномасштабної війни привезли першого «двохсотого». Ним виявився мій товариш з паралельного класу. Він був єдиним сином у матері, яка й досі приходить на його могилу щодня, хоча з моменту поховання минуло понад три роки. Одним з останніх промовляв голова селища. Він сказав:«Готуйтеся, таких ще буде багато».
.
В очах односельців був страх, неймовірний смуток і відчай. На устах — стримане обурення. У ту мить здавалося, що земля під ногами стала важчою за саму труну. Повітря було наповнене плачем, у якому кожен прощався по-своєму.Ті слова падали на людей не як попередження, а як удар. Не в голову — просто в серце. Бо тут, біля свіжої могили, не хочеться чути про «багато». Тут хочеться, щоб це був останній. Щоб війна втомилась раніше, ніж люди. У когось стискалися кулаки до болю в долонях. У когось темніло в очах від безсилля. Матері притискали до грудей хустки, ніби намагалися затулити ними власні душі. Ці слова залишили після себе холод — не страх, а усвідомлення неминучості. Наче на мить зникло право на надію. Але водночас десь глибоко народжувалося інше відчуття — гірка злість і твердість: якщо вже так, то кожного ховатимуть з честю. І кожного пам’ятатимуть.Коли люди розходилися, ці слова ще довго дзвонили в голові. Вони стали тягарем, який громада нестиме разом — між похоронами, молитвами й тихою, впертою вірою, що колись не доведеться готуватися ні до кого.
.
Початок 2024 року. У великих містах уже є Алеї Слави. Олег, як ветеран, маючи і право, і внутрішнє розуміння, подає запит на створення Алеї Слави й у своїй ОТГ. Він виборює це право — саме в центрі громади, щоб кожен, хто проходить повз, бачив, наскільки важливо памʼятати тих, завдяки кому ми можемо жити тут, на цій землі.
.
Алея Слави — це жива межа між памʼяттю і забуттям. Вона повертає кожному ім’я, обличчя, погляд. Вона каже: тут лежать не «втрати». Тут — конкретні люди. З домом, родиною, мріями. Саме тут стає зрозуміло, якою ціною дається мирний ранок, дитячий сміх, світло у вікні. Діти, які проходять повз портрети, не читають про війну з підручників — вони бачать її очі. Вони ростуть з розумінням: свобода не зʼявляється сама і не дається назавжди. Алея Слави — це обіцянка. Загиблим — що їх не забудуть.Живим — що їхній біль має сенс. Країні — що пам’ять сильніша за страх. Поки є Алея Слави — є гідність.
.
А поки є гідність — нація жива. «Двохсотих» привозять настільки часто, що Алею Слави доводиться оновлювати знову і знову. Одного разу Олег проходив повз і почув розмову жінки, у якої загинув син. Вона отримала компенсацію, ходила до владних кабінетів — і залишилась сам на сам зі своєю порожнечею. Олег підійшов і запитав, чим може допомогти. Він розумів її біль — сказаний і несказаний. У матері загинув син — і разом із ним зруйнувався весь її світ. Жодні мільйони не здатні перекрити тишу в кімнаті, де він колись сміявся. Гроші приходять як компенсація, але відчуваються не як допомога, а як холодна спроба поставити ціну тому, що безцінне. Вони не лікують. Вони лише підкреслюють втрату. Всередині матері — крик. Не про гроші. Про памʼять. Про страх, що сина забудуть. Їй не потрібні мільйони — вона втратила найдорожче. Їй потрібна не разова співчутлива фраза, а постійна присутність памʼяті. Саме тоді Олег дав їй те, чого вона потребувала найбільше: не гроші — увагу, не компенсацію — памʼять.
.
Він довго тримав її холодні руки, зігріваючи їх теплом розуміння. І як крайній, кому було не байдуже, зробив усе, щоб уже наступного ранку її син зустрів маму на Алеї Слави. Цей воїн-герой став крайнім у цьому ряду ПАМЯТІ ТА СЛАВИ — тим, кого привіз Олег із війни.
.
А Олег Ціздин крайнім,що не байдужий, в перших рядах у боротьбі за памʼять
Р,С, СЬОГОДНІ КАНАЛ В ЮТУБІ ОЛЕГА ЦІЗДИНА ЗАПОШУЄ ПЕРЕГЛЯНУТИ НОВЕ ВІДЕО.
.
.
